Частина IІ. Національне відродження. Державність

тоталітарну систему, в Україні розгортається кампанія брутальної критики Скрипника. Його звинувачують у підтримці буржуазного націоналізму, троцькізмі та інших «гріхах», і він скінчив життя самогубством. Перед цим, не витримавши переслідувань і репресій проти української інтелігенції, застрелився Хвильовий. На той час в Україну приїхали тисячі російських функціонерів, була проведена чистка КП(б)У від українських комуністів-патріотів і знову апарат ЦК компартії України та інші партійні і державні керівні органи заповнили росіяни. Сталін оголосив, що головною небезпекою є місцевий націоналізм, а не російський шовінізм, як справедливо проголошувалося у 1923 р. на XII з’їзді РКП(б).

Це означало кінець українізації і початок утисків української культури. Скорочувалася кількість українських шкіл, із бібліотек вилучалися видатні твори української науки та літератури, в театрах зменшувалася кількість українських п’єс. Скоротилося видання української преси. Якщо у 1931 р. українською мовою виходило 90% газет та 85% часописів, то до 1940 р. це співвідношення складало відповідно 70% і 45%. Водночас підкреслювалася провідна роль Росії в СРСР, непомірно звеличувалась і поширювалась російська культура та мова. Все це маскувалося фразами про інтернаціоналізм і дружбу народів. Це була контрукраїнізація і одночасно нова хвиля русифікації. Микита Хрущов, який став у 1938 р. першим секретарем ЦК КП(б)У, підтримував русифікаторські тенденції. Контрукраїнізація призвела до падіння престижу української мови і культури та русифікації деяких регіонів України. Українська нація втрачала майже все, що було досягнуто в часи національного відродження і українізації.

14.3. Сталінські репресії

Наступ на українську культуру йшов одночасно з розгортанням терору проти української інтелігенції. Першим ударом по ній став так званий процес Спілки визволення України (1929–1930 рр.), на якому були засуджені кілька провідних учених, членів ВУАН, а також письменників, політичних і церковних діячів. Після цього в Академії проводилися «чистки», майже припинили роботу найдіяльніші її секції, в тому числі історична. З 1929 р. почалося цькування Михайла Грушевського. У березні 1931 р. він був вивезений з Києва до Москви і заарештований як керівник «Українського національного центру» (сфабрикованого ДПУ, як і багато інших «центрів», «блоків», «організацій»). Старого, хворого, його жорстоко допитували, навіть імітували розстріл. Однак пізніше за наказом Сталіна він був звільнений. Мабуть, «великий вождь» побоювався

376

Тема 14. Радянська Україна між двома світовими війнами

негативної міжнародної реакції. Його колеги і учні зазнали набагато суворіших переслідувань, багато з них загинули в трудових таборах та тюрмах. Майже всім репресованим інкримінувалося звинувачення в українському буржуазному націоналізмі або антирадянській діяльності. Слідом за істориками — «буржуазними фахівцями» настала черга українських істориків-марксистів: керівник низки наукових закладів УСРР

М.Яворський, разом з частиною своїх колег і учнів, був засланий на Соловецькі острови і там загинув, як і багато його послідовників.

З1933 р. розгортається кампанія винищення українських літераторів. На початку року був безпідставно заарештований поет і драматург М. Яловий. Вражений арештом друга, жахливою атмосферою в Україні, застрелився Хвильовий. Незабаром до тюрем і концтаборів потрапили десятки визначних літераторів, частина яких тут же була розстріляна: Г. Косинка, Д. Фальковський, К. Буревій, О. Близько та багато інших. Були репресовані О. Вишня, М. Куліш, М. Зеров, О. Досвітній, Г. Епік, О. Слісаренко, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Е. Плужник, С. Пилипенко.

Найбільш активну роль у розгромі і винищенні кращих сил української інтелігенції відіграли П. Постишев та керівник українського відділення ДПУ В. Балицький, яких разом з тисячами російських партійних функціонерів спеціально для цього направив в Україну Сталін. Вони «теоретично» обґрунтовували свої репресивні дії необхідністю боротьби з українізацією як «культурною контрреволюцією». Зрозуміло, що головним об’єктом їхньої атаки був керівник і натхненник українізації

М.Скрипник. Його смерть лише прискорила оберти терористично-реп- ресивної діяльності ДПУ. Тепер уже знищували не старих буржуазних фахівців, а молоду українську інтелігенцію, яка виросла і сформувалася в умовах радянського ладу. Ці люди не належали до антикомуністів і антирадянщини. Вони були винні лише в тому, що мали гарячі патріотичні переконання, готовність творити нові духовні цінності на благо українського народу. Знищуючи їх, сталінське керівництво грішило і проти ідеї інтернаціоналізму, і проти догм марксизму-ленінізму.

У 1933–1934 рр. страчувались, висилалися в концтабори тисячі представників нової радянської інтелігенції. Дослідники відзначають, що із 240 українських письменників тоді зникло 200, із 85 вчених-мовознавців «ліквідували» 62. Було знищено окрасу театрального мистецтва — експериментальний театр «Березіль», а його керівник, талановитий актор і режисер Л. Курбас, загинув у концтаборі. Прославлені на весь світ фільми Олександра Довженка зняли з прокату, а самого його змусили переїхати до Москви. Зібравши на з’їзд кілька сотень кобзарів з усієї України, таємно їх розстріляли. Громлячи Наркомат освіти, організований

377

Частина IІ. Національне відродження. Державність

та укомплектований О. Шумським та М. Скрипником з патріотично налаштованих освітян, репресували і знищили велику кількість учителів.

Сталіну здавалися небезпечними і патріотично налаштовані кадри керівників парткомів і парторганізацій КП(б)У, і в 1933–1934 рр. почалося їх винищення. Їх звинувачували у націоналізмі і «вичищали» з партії. Так було знищено» 15 тис. відповідальних працівників. З часом «обсяг» звинувачень розширився. Комуністів України, які не погоджувалися зі сталінською лінією, звинувачували в «троцькізмі», «фашизмі», «відсутності більшовицької пильності» і т.ін. З січня 1933 по січень 1934 року КП(б)У втратила близько 100 тис. своїх членів.

Апогеєм репресій стали 1937–1938 рр., коли вони охопили весь СРСР. Скориставшись загадковим убивством С. Кірова, одного із популярних партійних діячів, Й. Сталін з маніакальною підозрілістю винищував тисячі керівних і рядових комуністів, переважно старого покоління. Але і в цих умовах чи не найтяжчими були репресії проти українських партійних і державних діячів, інтелігентів, робітників, колгоспників. Суспільство все глибше поринало у страх, відчай, моральну деградацію. Заарештованих піддавали тортурам, заохочувалися доноси та наклепи. Не витримуючи фізичних мук, заарештовані давали неправдиві свідчення і на себе, і на своїх знайомих та родичів.

Партійно-державне керівництво України, яке проводило лінію Сталіна і навіть брало участь у репресіях, тепер само стало жертвою. Із 62 членів ЦК КП(б)У, обраного XIII з’їздом (червень 1937 р.), були звинувачені у ворожій діяльності і знищені 55 чоловік. З 11 членів політбюро ЦК КП(б)У репресовано 10, з 5 кандидатів в члени політбюро — 4. Загинули всі 9 членів оргбюро ЦК КП(б)У, у тому числі першого секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора. Відбувалося масове винищення військових кадрів. Був розстріляний командувач військових округів республіки, відомий воєначальник І. Якір. У 1938 р. в Україну були направлені нарком внутрішніх справ М. Єжов і партійний функціонер М.Хрущов. Незабаром після цього відбулася повна заміна складу керівних органів республіки. Старі партійні кадри, які здійснювали українізацію, індустріалізацію та колективізацію, були знищені. Їм на зміну прийшли молоді, які відзначалися особистою вірністю Сталіну, і його становище остаточно утвердилося. У кінці 1938 р. хвиля репресій почала спадати.

14.4. Скасування непу. Індустріалізація

Наприкінці 20-х років в СРСР відбулися значні зміни. При владі остаточно утвердилася керівна група на чолі зі Сталіним. Він досить сприт-

378

Тема 14. Радянська Україна між двома світовими війнами

но розгромив по черзі своїх суперників — Троцького, Каменєва, Зіно- в’єва, Бухаріна, Рикова, Томського та їх прибічників. Сталін став абсолютним лідером партії — вождем в оточенні підлабузників. Відкрита критика його політики стала неможливою. Це було поєднання особистої диктатури з надзвичайною центристською, монолітною організацією всієї влади в країні. Нова правляча верхівка, зміцнивши свої позиції, вже не потребувала компромісів для збереження керівного становища і, скасувавши неп, перейшла до насильства і примусу. Почався другий комуністичний штурм, подібний до першого — воєнно-комуністичного наступу часів громадянської війни, хоча той уже довів неефективність цього методу вирішення проблем будівництва соціалізму. Був відкритий шлях до здійснення авантюристичного «стрибка» в індустріалізацію. Водночас внутрішнє і зовнішнє становище СРСР було складним.

Сталін розумів, що селянство, яке в більшості своїй не сприймало соціалістичних ідей, в часи непу зміцнилося. З’явилася група багатих селян, яких він вважав непримиренними ворогами соціалізму. Зловісно наростала загроза нападу на СРСР. У 1929 р. загострюється міжнародна ситуація. Це було пов’язано з тим, що на Заході спалахнула небачена економічна криза, відома як «велика депресія», яка викликала ряд суперечностей, що призвели до розвалу Версальської системи та загострення міждержавних відносин у Європі і світі.

Фашисти роздували реваншизм. Скориставшись розколом і протиріччями між комуністами та соціалістами, які підтримував і роздмухував Сталін, націонал-соціалісти Німеччини захопили владу і почали готуватися до війни. Вони загрожували країнам Заходу, а також СРСР. Це породжувало в партійних колах переконання в необхідності заходів, спрямованих на радикальну соціалістичну перебудову села та швидку індустріалізацію, щоб зміцнити країну, посилити її обороноздатність. І хоча існували альтернативні шляхи і методи розв’язання проблем, ніхто про це не наважувався говорити.

Розуміючи безперспективність світової соціалістичної революції, Сталін висуває завдання будівництва «соціалізму в одній окремо взятій країні», що означало якнайшвидше перетворення СРСР в сучасну індустріальну державу, до того ж будь-якою ціною. Здійснення цих перетворень демонструвало б те, що соціалізм є найефективнішим шляхом до прогресу, що він зможе вистояти в боротьбі з капіталізмом. Проте в кінці 20-х років СРСР, включаючи Україну, залишався переважно аграрною країною, в якій переважало селянське населення, що не могло підтримувати курс на воєнно-комуністичні методи будівництва соціалізму. Тому Сталін закликає до «революції згори», тобто примусове насадження найрадикальніших соціально-економічних перетворень у промисловості та сільському господарстві.

379

Частина IІ. Національне відродження. Державність

XIV з’їзд ВКП(б) проголошує курс на індустріалізацію. Неп сприяв швидкому відродженню промисловості України. Основну частину ресурсів, що їх давало непівське сільське господарство, одержував Донбас, який тоді називали «всесоюзною кочегаркою». Видобуток вугілля у 1925–1926 господарському році тут був близьким до довоєнного рівня. Велика увага приділялася також розвитку металургії, електроенергетики, сільськогосподарського машинобудування та інших галузей. Але найвищими темпами розвивалася переробна, легка і харчова промисловості. У 1925–1926 рр. ці галузі значно перевищили довоєнний рівень, і це, до речі, відбувалося при незначних державних капіталовкладеннях.

Після рішення XIV з’їзду ВКП(б) про індустріалізацію країни темпи розвитку великої промисловості прискорюються. Однак постало питання: де взяти для цього кошти? Троцький, а пізніше Зінов’єв і Каменєв висувають ідею надіндустріалізації, обстоюючи необхідність її фінансування за рахунок значного підвищення податків на селянство та збільшення цін на промтовари, які купувало село. Сталін і його прибічники виступили проти цього. Але з 1928–1929 рр., коли вони розгромили своїх противників (так звані — троцькістсько-зінов’євську опозицію і «правий» — бухарінський ухил), самі стали на шлях жорстокої експлуатації села, особливо найрозвинутішого українського.

Для потреб індустріалізації вводилася економія коштів, особливо за рахунок скорочення управлінського апарату. Значно зменшена була заробітна плата робітників, а отже, знижувався життєвий рівень. Однак слушна ідея про внутрішньопромислове нагромадження як основне джерело розвитку індустрії не була повністю використана. Індустріалізація залежала від ресурсів інших галузей господарства, передусім — сільського господарства.

Уже в середині 20-х років в СРСР вводиться державне планування. Спочатку воно базувалося на поєднанні державного госпрозрахункового управління і ринку і запроваджувалося як напрям розвитку, пізніше — на пріоритеті державного директивного керівництва і обов’язковості плану.

Наприкінці 20-х років здійснювався курс на повне знищення товарного виробництва. У цьому дусі було створено два варіанти першого п’ятирічного плану: відправний із середньорічним темпом промислового зростання 18% і більш напружений, який назвали «оптимальним», — до 22%. У квітні 1929 р. XVI партійна конференція ВКП(б) схвалила оптимальний варіант. П’ятирічка була розбита по роках, і з перших днів її виконання в щорічні плани вносилися все нові й нові доповнення, що передбачали прискорення темпів. Вводилася надзвичайна система централізації управління. Економіка все більше набирала командного

380

Тема 14. Радянська Україна між двома світовими війнами

характеру, а управління нею здійснювалося бюрократичними методами. Застосовувалися загалом методи морального і, рідше, матеріального заохочення, а також примусу, покарань та переслідувань. Розгорталося соціалістичне змагання — індивідуальне, колективне, між цехами, підприємствами, містами і навіть республіками. Організація його здійснювалася профспілками, а загальне керівництво — партією. В роки першої п’ятирічки робітники, які вірили в те, що незабаром прийде «світле майбутнє», з ентузіазмом зустріли ідею змагання. Переможців популяризували преса, радіо і кіно, їх нагороджували орденами, вітали і преміювали. Тисячі робітників, особливо членів партії та комсомолу, пишалися своїми здобутками і з готовністю віддавали всі свої сили на виконання важливих виробничих завдань. Цей трудовий героїзм особливо вражає, якщо врахувати, що життєвий рівень трудящих був низький, діяла карткова система, яка забезпечувала потреби людей лише в мізерних розмірах.

У 1935 р. був широко розрекламований рекорд вибійника донбаської шахти «Центральна Ірміно» Олексія Стаханова, який за зміну перевиконав норму добування вугілля в 14,5 раза. Його досвід був використаний для організації руху за перевиконання норм, який отримав назву «стахановського». Поряд з цим застосовувався метод примусу і страху. Тих, хто не виявляв трудового ентузіазму, карали, аж до арештів та облав. Ці методи призвели до жорстокої експлуатації робітників.

Але більш широко метод репресій застосовувався до керівного складу господарників, до тих, хто критикував авантюристичний курс Сталіна, а також до фахівців із дореволюційними дипломами. Під ці репресії підводилася «теоретична» база. Виступи проти воєнно-комуністичного курсу в економіці кваліфікувалися в 1928–1929 рр. як «опортунізм», який треба було винищувати. У 1930 р. на XVI з’їзді ВКП(б)У Сталін зловісним тоном заявив: «Люди, які базікають про необхідність зниження темпу розвитку нашої промисловості, є ворогами соціалізму, агентами наших класових ворогів». Відбувалося їх «вичищення» з партії під час масових партійних чисток. У 1928 р. відбувся перший сфабрикований ДПУ, так званий «Шахтинський процес», який закінчився жорстокими покараннями багатьох керівників і фахівців. На межі 20–30-х років поширюється новий термін — «шкідництво». Найчастіше тавро «шкідника» лягало на «буржуазних спеціалістів», проти яких велася агітація в пресі та усній пропаганді: їх намагалися «перевиховувати», але закінчилося це масовим винищенням, часто без суду і слідства. Особливо «бурхливу» діяльність в цьому напрямку розвинув керівник ДПУ УСРР В. Балицький.

З початку 30-х років інженерні посади обіймали здебільшого так звані «висуванці», — робітники, які мали певний стаж виробничої діяльності.

381

Частина IІ. Національне відродження. Державність

Вони частково замінили винищену і понівечену стару технічну інтелігенцію. До багатьох із них застосовувався термін «саботажник», якщо вони десь не могли виконати «зверхпланових» завдань. Ця атмосфера страху і психозу стала типовим методом розв’язання проблем керівництва будівництвом нових підприємств, галузей промисловості, була однією із причин втрати частиною керівників ініціативи, бажання йти на ризиковані заходи, брати на себе відповідальність.

Як же виконувалася п’ятирічка? Сталін продиктував авантюристичний план зростання промисловості в середньому на 37,7%. Однак ці темпи залишилися на папері, що пояснюється їх нереальністю, диспропорціями між галузями господарства, зривами в технічному забезпеченні, недостатнім досвідом робітників та інженерів. Планувалося збільшити видобуток вугілля в Донбасі з 27 до 53 млн т, пізніше завдання збільшили до 80 млн, а між тим фактичний видобуток у 1933 р. досяг лише 45 млн т. Виплавка чавуну в Україні повинна була зрости з 2,4 до 6,6 млн т. Фактично було виплавлено 4,3 млн т. Перший п’ятирічний план за більшістю показників не був виконаний. І все ж на Україні він характеризувався високими темпами розвитку індустрії, значними інвестиціями та створенням нових галузей.

Внаслідок того, що планувалися надзвичайно високі показники, вживалися суворі заходи для покарань та різні форми стимулювання для їх виконання (Сталін називав це «підхльостуванням країни»), використання трудового ентузіазму, були досягнуті значні успіхи, що мали важливі наслідки для України. УРСР в роки першої п’ятирічки одержала понад 20% загальнодержавних капіталовкладень, а з 1,5 тис. нових підприємств — 400 будувалися в Україні. Серед них найбільша в Європі Дніпровська гідроелектростанція, Харківський тракторний завод, гіганти металургії — «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь».

Зростання індустрії продовжувалось і в другій та третій п’ятирічках, хоча капіталовкладення і темпи зростання зменшилися. Враховуючи, що у разі війни промислові центри України виявилися б незахищеними, уряд СРСР зосереджував ресурси і увагу на будівництві і розвитку промислових центрів Уралу, Сибіру та Далекого Сходу. Із 4500 підприємств, що будувалися в СРСР у роки другої п’ятирічки (1933– 1937 рр.), лише 1000 знаходилися в Україні. У перші роки наступної п’ятирічки (1938 — перша половина 1941 р.) із 3000 заводів-новобудов

вУкраїні зводилося лише 600. Проте створення такої кількості нових заводів, шахт, електростанцій протягом трохи більше десяти років вивело Україну на рівень великих індустріальних країн. Стали до ладу гіганти металургії в Донбасі і на півдні України, машинобудівні підприємства

вХаркові, Києві, Одесі, Миколаєві, Луганську, Дніпропетровську. Виник-

382