15. Творчість в епоху Середньовіччя як шлях пізнання себе через Бога

Інше розуміння творчості виникло в християнській культурі середніх віків, у якій перетинаються дві тенденції:

• теїстична, яка розвилась із давньоєврейської релігії;

• пантеїстична – з античної філософії.

Перша тенденція пов’язана з розумінням Бога як особистості, яка уявляє світ не відповідно до якогось вічного зразка, а вільно. Творчість – це породження буття з небуття за допомогою вольового акту божественої особистості. Августін, на відміну від неоплатоніків, наголошував на значенні волі в людській особистості, функції якої відрізняються від функцій розуму. Волі властиві мотиви рішення, вибору, згоди чи незгоди, які не залежать від розуму. Якщо розум аналізує те, що є, то воля скоріше стосується того, чого немає, але воно вперше виникає внаслідок вольового акту. Друга тенденція, до якої тяжіла чи не найбільша частина представників середньовічної схоластики, зокрема й найважливіший її представник – Фома Аквінський, у питанні творчості підійшла ближче до античної традиції. Бог Фоми – це добро в його завершеності, вічний самоспоглядальний розум, “... універсальніша природа, ніж воля, що сама себе робить зробленою”. Однак незалежно від прихильності християн­ських філософів до якоїсь тенденції, вони оцінювали людську творчість зовсім інакше, аніж антична культура. У християнстві це насамперед «творчість історії», бо не так розум, як воля та вольовий акт віри насамперед пов’язують людину з Богом; набуває значення особисте діяння, особисте, індивідуальне рішення як форма співучасті у творенні світу Богом. Це передумова розуміння творчості як створення чогось небувалого, унікального та неповторного. При цьому цариною творчості виявляється переважно історичне діяння, моральне та релігійне.

16. Людина як творець себе в епоху Відродження

Художня ж та наукова творчість у цій концепції – це щось другорядне. У своїй творчості людина ніби постійно звернена до Бога й обмежена ним; тому в середні віки ніколи не знали того пафосу творчості, яким перейняті наступні епохи. Це своєрідне обмеження людської творчості було знято в епоху Відродження, коли людина поступово звільнялася від Бога та починала відчувати себе творцем.

Під час Відродження творчість розглядали насамперед як художню творчість, мистецтво в широкому розумінні, тобто творче споглядання. Цій епосі властивий культ генія як носія творчості. Саме тоді виник інтерес до самого акту творчості, а водночас і до особистості творця; з’явилася рефлексія щодо творчого процесу, незнайома ні стародавності, ні середньовіччю, але дуже органічна для Нового часу.

Така увага до процесу творчості як суб’єктивного процесу в душі творця породила у епоху Відродження також зацікавлення культурою як продуктом творчості колишніх епох. Якщо для середньовічного світогляду історія – це плід спільної творчості Бога та людини, а тому зміст історії – щось трансцендентне, то починаючи з кінця XV–XVI ст. все виразнішою стала тенденція розглядати історію як продукт людської творчості та шукати її зміст і закони розвитку в ній самій. Характерний представник світогляду епохи Відродження – Дж. Віко. Його цікавила людина як творець мови, звичаїв, мистецтва, філософії – одним словом, як творець історії